Ночі Дівочі

Як можна зафіксувати, підсумувати чи оцінити зміни, що стаються з нами? Наприклад, якщо мова йде про сезон ток-шоу? А якщо про останнє десятиліття? Звісно, можна запастися терпінням, знайти кілька старих нотатників, виділити кілька годин на гортання фото і стрічок у соцмережах, і врешті якось “звести дебет із кредитом” буремної декади. Та найкраще, на мою думку, звернутися до свідків - тих, хто супроводжували нас, спорадично чи постійно, на цьому шляху проб і помилок, які ми врешті іменуємо досвідом. “... Без жодних межових станів Наша несформованість перетікає у безформність Підліткові прищі - у ранні зморшки, Страхи - в тривоги. Спершу боїшся, що не було ще, потім - що вже не буде” Авторка цих рядків, Гася Шиян - українська письменниця та поетка, культурна і комунікаційна менеджерка, була гостею “Ночей Дівочих” у найпершому сезоні шоу у 2016 році, який ми записували ще у Львові. Тепер, у 2026-му, вона повертається вже до столичної студії оновленого подкасту і спільно ми міркуємо про те, що сталося з кожною…

“Рік народження не обирають. Я народилася 1917-го. Прожила майже все тяжке ХХ століття. Багато всього пережито. Тепер всі роки оцінюєш уже на відстані. Виправдовуватися нівчому не буду. Одне скажу - до всіх своїх робіт відносилася щиро. Іноді доводилося йти на компроміси - нехай мене не дуже суворо судять”.Ці слова Тетяна Яблонська, відома українська і радянська художниця, писала у 1997 році, на 80-му році життя. Свій щоденних вона вела протягом понад пів століття, залишивши спогади і про невдале намагання її родини втекти із новоствореного Союзу, і про студентські роки та судилище Бойчука, про евакуацію під час Другої світової, післявоєнні роки і повернення до радянської “нормальності”, про мальовничі закутки України - Поділля, Закарпаття, Чернігівщина, про мандри до такої далекої та іншої тоді Європи, і врешті - про незалежність. Усі ці етапи, періоди та місця вона неодмінно супроводжувала своїми роботами, які, хоч і залишалися в строгих рамках панівного тоді соцреалізму, та все ж, зображали відблиски…

“Не можна добре думати, добре любити, добре спати, якщо не пообідав добре”, - писала Вірджинія Вульф. І справді, їжа має фундаментальне значення для життя, адже є основним джерелом енергії, але також і виразником культури, показником достатку, мірилом задоволення, ключем до спогадів. Смаки дитинства у багатьох українців асоціюються із тістечками, що пекли мама чи бабуся за книгою “Солодке печиво” Дарії Цвєк. Кулінарні книги цієї франківчанки були чи не в кожному господарстві, лише “Солодке печиво” перевидавалося понад 9 разів, загальним накладом 5 000 000 (!) примірників. Та про саму авторку, окрім імені, господині тоді і тепер знали небагато (радянська влада вміло використовувала таланти українців, даючи взамін, якщо пощастить, крихти). Утім, Дарка, окрім вправної кулінарки, була ще й першою фуд-стилісткою, квітникаркою, грала на флейті, товаришувала з Іриною Вільде і невтомно зберігала і множила українську кулінарну традицію. Разом із Ольгою Мартиновською, сьогодні відомою кулінарною персоною, ведучою та…

“Чим є війна, а особливо для жінки-вояка, – спитайте тих, що її перейшли”, - писала майже сто років тому Олена Степанів, перша жінка-офіцерка у світі, хорунжа Українських Січових Стрільців. Нагороджена за відвагу двома Хрестами Хоробрості та Хрестом Карла, Степанівна “стріляла як хлоп”, відзначилася у легендарному бою за Маківку і разом зі своєю чотою січовиків-гуцулів ночами здійснювала півсоткілометрові переходи по засніжених горах. Утім донедавна невидимою залишалася її боротьба за саме право бути серед січовиків, можливість відстоювати свій край в бою. Образ молодої вродливої командирки використовувався і тиражувався: чи то для того, щоб надихнути на патріотичну боротьбу, чи щоб присоромити тих, хто її уникає. Проте, єдина, хто не отримала від своєї популярності зиску, здається, була сама Степанівна: про її повернення з полону клопоталися не побратими-січовики, а треті особи; згодом і сама Олена полишає військо та припиняє спроби побудови рівності внаслідок інтриг, а пізніше, вже наприкінці Другої…

“І я так само не знаю, що буде з нами всіма і з усією цією державою завтра (держави під назвою срср в перспективі, звичайно, не стане), але впевнена, буде щось інше, ніж учора. А де є рух, є якась надія». Так завершувала у 1991 році свої «Листи з Києва» Соломія Павличко і, сподіваючись, виявилася права. Літературознавиця, представниця питомо інтелігентної родини, донька свого батька, вона й сама приводила в рух наше заспане совком суспільство. Власними знаннями, вміннями, звʼязками засівала зерна західного правдивого інтелектуалізму, фемінізму, професійності. І вони проросли. Бо якраз завдяки Соломії та її оточенню, яке вона «зшивала собою» ми маємо і сучасну українську літературу з чутними жіночими голосами, і достойну неклішовану оцінку нашої класики. Її втрата, нещасний випадок, та дірява труба з підступним чадним газом, видається однією із найбільших несправедливостей, яку час не згладить і не виправить. Цікава і цікавська, справжня лідерка свого покоління - так Соломію (або як найближчі кликали її -…

“Усе - лише не це! Не ці спокійні дні, Де всі слова у барвах однакових, Думки, мов нероздмухані вогні, Бажання - в запорошених оковах. Якогось вітру, сміху чи злоби! Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати, Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби - І варто буде жити чи вмирати!” Найкраще про поета говорять, мабуть, вірші. Про Олену Телігу - так точно. Запальна кароока дівчина із “добропорядочної” родини чиновника, яка здійснила кардинальний розворот від свого рос-ісперського виховання вміло точила слова як мечі і вкладала їх в руки борцям за українську національну державу. Як відчитуємо з перших рядків, найбільшим гріхом для неї була марнота, конформізм та брак відваги. Ці риси сама ж авторка приписувала “партачам життя” і всіма своїми діями (а в Теліги ви часто можете зустріти слово “чин”) вона старалася протиставитися - жити змістовно, ідейно, і запалом, навіть якщо й коротко. Лише за 36 років земного шляху, Олена Теліга зуміла залишити нам добірку полумʼяної поезії, пригорщу добротної публіцистики і критики, цілий…

“Я ховалася від того, що відбувалося, як могла, у своїй майстерні, працювала похмуро і багато, залишаючись холодною і дуже далекою до всього, і от раз уночі почула спів, вийшла на вулицю. Українці виходили після мітингу, щось зовсім незвичне охопило мене. Уперше за всі місяці”, - писала Олександра Екстер у одному з листів своїм друзям про події української революції 1918 року. Ми дотепер не можемо однозначно стверджувати, чи вважала себе Олександра Екстер, в дівоцтві Григорович, донька білоруського єврея та матері-грекині - українкою. Але вона точно була тутейшою, тобто, місцевою, киянкою і що відомо беззаперечно - захоплювалася українськими взорами, кольорами, ритмами і фактурами, які сміливо, по-авангардному деконструювала і перетворювала на нове мистецтво, чи то пак, мистецтво нового часу. Конструктивізм Екстер був занадто, по-фольковому барвистим, та вона послідовно втілювала його і на полотнах, і на театральних сценах, і в костюмах, і навчала йому своїх учнів. Ольга Штейн, як і годиться художниці нашої…

«У моїх мандрівках із краю в край я ніде не зустріла раю, якого сподівалася. Зате хоч здалека схопила кілька відблисків земного щастя, яке тепер має для мене більшу вартість, ніж уявлені раї. Ось чому я далі їду в дорогу, що ще довгою смугою стелиться переді мною. Перебуду ще не одні злидні, переможу не одну перешкоду тільки на те, щоби в переході вкрасти сям-там кілька відблисків екзотичної краси…» Так Софія Яблонська - мандрівниця, журналістка, письменниця - описує своє призначення: чи то у подорожі Сходом, чи то у житті загалом. Протягом 30-х років ХХ століття вона вже зробила неможливе для дівчинки з Галичини: вирвалася з лабет провінції до Парижа, обігнула земну кулю з фотоапаратом та нотатником в руках, віднайшла своє професійне покликання, та, попри скепсис (особливо, чоловічий), майстерно реалізувалася у своїй діяльності. Можливо, Яблонська, зі своїми тревелогами і листами до жіночих журналів - перша українська інфлюенсерка. Щира і сенсовна, яких ми найбільше любимо. Довший час забута на вітчизні,…

“Не буває небезпечних думок, буває небезпечно думати”, писала Ганна Арендт, досліджуючи походження тоталітаризму. І далі вона вела, що все зло на світі виникає якраз від нездатності мислити, невміння цікавитися світом, в якому ми живемо, а врешті, і самими собою. Із Марсі Шор, американською історикинею, професоркою колись Єльського, а тепер - університету Торонто та дружиною ще одного відомого історика Тімоті Снайдера - говорити і мислити просто. Її жвава думка стрибає від події до факту, на історичний контекст і політичне тло, заангажовуючи до розмови філософію, кругозір, Марсі досить легко пояснює часто невимовну складність цього світу, неодмінно використовуючи для споглядання оптику надії. І перервах між сесіями, презентаціями та зустрічами на Книжковому Арсеналі, ми говоримо про трансформації в українському суспільстві, банальність зла, чому Америка знову не обрала жінку президенткою, віддаючи владу психопатичним маргіналам, застерігаємо, що не слід повʼязувати своє життя з чоловіками, яких ви боїтесь,…

“Нині жінки виявляють дедалі більшу активність у побудові світу. Та цей світ поки належить чоловікам, котрі не мають в цьому сумніву, а жінки не зовсім рішуче заперечують. Відмовитися бути Іншою, облишити потурати чоловікам… Проте кожній людині, крім бажання утвердитися як особистість, притаманна спокуса втекти від свободи, мовби перекидатися в бездушну річ. Це хибний шлях, який приводить до пасивності, отупіння, загибелі, перетворює людину на знаряддя чужої волі, позбавляє її трансцендентності, будь-якого поняття вартості”. Такими засновками починає Сімона де Бовуар свою легендарну “Другу стать” - двотомник, який, вийшовши у 1949 році, став деталізованим описом поневоленого стану жінки і водночас - закликом його змінити. Сімона також послідовно втілювала в реальність те, що проповідувала: не виходила заміж, не стала матірʼю, а проте була любляча і люблена; вона закликала дозволити жінкам самим розпоряджатися власним тілом, долею і свободою. Невтомна оповідачка, справжня королева екзистенціалізму, пристрасна…

"Вони обдурили світ, а світ дав себе обдурити. Це були два світи: "вони" і "ми". "Вони" - це Москва, а "ми" - це Україна". Так у вересні 1933 року писала Мілена Рудницька, галичанка, українська депутатка польського Сейму, апелюючи тоді до Ліги Націй питання Голодомору. Зрештою, ми українці, як ніхто знаємо, що росіянам неодноразово вдавалося обдурити світ. 18 травня 1944 року радянська влада розпочала масову департацію кримських татар з їх рідного півострова, позбавивши дому понад 180 тисяч осіб. Річницю цієї трагедії та її жертв ми вшановували у понеділок. У моменти, коли здається, що історія, а з нею і несправедливість - повторюється, важко не занепасти духом, продовжувати діяти чи взагалі залишатися оптимістом. Та приклади, зокрема й Мілени Рудницької, свідчать, що для справжньої оцінки певних дій і подій потрібна дистанція - час, а врешті, що зерно правди таки проростає. Рудницька боронила права українців, коли хмари тоталітаризму вже нависали на Європою; без її зусиль не було б жіночого руху на…

“Я завжди високо цінувала твій розум, твою винятковість та інші хороші риси твого складного характеру. Але… найкраще - це простота, а її в тобі немає”, - писала у травні 1945 року Аллі Горській її однокласниця. Що ж, радянська доба тільки й вимагала від громадян бути “попрощє” і “не висовуватися”. І яскрава, горда, діяльна і запальна Алла зі своїм складним характером таки стала кісткою в горлі системи: своєю творчістю, у якій експериментувала із народними мотивами, справжніми сенсами на противагу поверхневому соцреалізму; своєю громадянською позицією, коли разом з Клубом творчої молоді відкрила світові трагічну таємницю Биківні, коли захищала від ідеологічного цькування колег-митців; своїм життям у відкриту, з щирим бажанням бути, творити, жити в правді, на противагу тихому сексотству совка. Справжня рок-зірка посеред сірого конформного існування - такою ми перевідкриваємо сьогодні для себе Аллу Горську. Вона могла і міцним слівцем зарядити, і гупнути кулаком по столу в присутності кдб-шних посланців, і в…

«Ну, як-таки щоб воля — та пропала- Се так колись і вітер пропаде!» Так спершу не вірить Мавка з «Лісової пісні», втім, вже у наступній дії ми переконаємося, не так на її прикладі, як на Лукашевому, що саме воля (чи її відсутність) - то вибір кожного. Саме цей, безперечно, екзистенційний вибір - наріжна тема майже усіх драм Лесі Українки. «Лісова пісня», «Камінний господар», «Бояриня», «На полі крові» та й інші її твори, що їх ми б не взялися перечитувати, неодмінно ставлять питання перед героями, а врешті, і перед нами, читачами: воля чи..? І на другому кінці - влада, звичка, страх, конформність, лінь. Бо ж воля у Лесі, достоту як і в українській мові - поняття багатовимірне, однак, саме воля - єдина можливість «до себе дорости». Універсальність цієї дилеми, такої близької до шекспірівського «бути чи не бути», розмаїття сюжетів від біблейсько-античних і до сучасних, мінлива людськість і людська мінливість персонажів, їх пружна мова - все робить Українку українською авторкою справді світового порядку. До…

«Ти знаєш, що ти — людина. Ти знаєш про це, чи ні?», ніби стверджував, але й питав свого часу Василь Симоненко. Тепер же ми ж можемо додати: а чи знаєш ти, що маєш права, які, проте, треба боронити, відстоювати, стерегти? За ці права навіть можна померти. Це саме те, що зараз робимо ми, українці, і на полі бою, і в своїх домівках, і сидячи по укриттях. Олександра Матвійчук виростала в колі шістдесятників, а відтак знає і про боротьбу, і про права людини. Вона — правозахисниця, керівниця Центру громадянських свобод та його ініціатив ЄвромайданSOS та SaveOlegSentsov і за це — Нобелівська лауреатка. Ззовні Леся — тендітна мавка з очима гірського кришталю, та всередині у неї титановий стержень. Говоримо з нею про те як переживати біль, не відмежовуючись від нього, про конкуренцію за суд над Путіним, про справедливість, відтягнену в часі і про те, для чого нам даються нагороди. Рекомендую слухати усім, кому зараз, на 17 місяць війни, бракує стійкості і надії.

Сьомий епізод - екстремальний. Ми записували його віддалено, ведуча - у Києві під звук сирени, гостя - на передовій, в умовах обмеженого зв'язку і тимчасового затишшя залпів. Відтак, технічно, ця розмова далека від досконалості, проте, якщо набратися терплячості і вслухатися, з вуст військовослужбовиці Ярини Чорногуз можна почути прості благородні істини. Про правду, щирість, дружбу, любов, смерть і честь. Ця розмова має атмосферу телефонного дзвінка (бо, по суті, ним і є) з дорогим далеким другом, що зараз на фронті. Цінуємо та вихоплюємо кожне слово, заряджаємося на подальшу і тривалу боротьбу, аж до Перемоги!

Не всі розмови в "Ночах Дівочих" прості та звеселяючі. Часи такі... І в День вшанування пам'яті полеглих у війні в Україні ми публікуємо епізод дуже тихий, рівний і, можливо комусь здасться, сумний. Утім, для мене, авторки, він просякнутий силою, вірою та впевненістю у нашу Перемогу. Тата Кеплер - наша героїня - приклад полум'яного серця, яке б'ється за нашу звитягу. Вона полишила свою роботу, зацікавлення і звичний триб життя задля волонтерської справи. Ще з 2014 року вона займається тактичною медициною - спорядженням для бойових медиків, що рятує життя нашим воїнам на передовій, а відтак, і цивільного населення, яке вони захищають. Вона була у найвіддаленіших селах, бачила і допомагала тим, про кого, здавалося б, забули усі, щораз пропускаючи ті людські переживання крізб себе. У голосі яскравої Тати чутно втому, бо зараз, на понад 400 день війни, її діяльність потребує навіть більше зусиль, ніж на початку. Та, попри все, вона шукає сенси в добрі, бо лиш для цього варто жити. Давайте так і ми: тихо, вірно,…

Як дзвінко вривається в наші життя і серця весна! Так і другий епізод нового сезону нашого шоу: теплий, сповнений щебету та щирості діалог з Євгенією Кулебою - депутаткою, активісткою, дипломаткою та оптимісткою. З Женею ми познайомилися випадково і геть недавно, на святкуванні дня народження спільної подруги. Але вона для мене із тих прекрасних жінок, з якими відразу спалахує іскра сестринства і душевного порозуміння. З нею однаково вдається говорити на різні теми: і про горе-забудовників, і чого бракує Києву, як перетворити українські міста на сади, про важкість втрат війни, про складність розлучень, але й про красу довкола, в моменті, довіру і любов до себе і найближчих, та про рятівний келих вина з подругами у поганий день. Євгенія Кулеба - приклад сучасної лідерки: не боїться викликів, відповідає на них дією, а не пустими балачками, сміється негараздам в лице, хоче зробити світ кращим, йде за своєю цікавістю і обирає себе! Її думки, слова і сміх заряджають! Сподіваюся, й ваші батареєчки поповняться від…

"Бути сама собі ціллю", писала колись Ольга Кобилянська. Ми ж сьогодні повертаємося до її слів у "Ночах Дівочих" через розмову із Олександрою Фідкевич - продюсеркою, авторкою книги "Як начинити гадюку салом" та екс-директоркою Євгена Клопотенка, мабуть, найвідомішого українського кухаря. Саша точно знає, що їй потрібно і не боїться до цього йти. Каже, вона сама визначає, яким має бути її життя, чому надавати уваги, витрачати час і зусилля, а що їй попросту не потрібне. Цікавість як мотиватор, структурованість як основне правило - і недосяжних цілей не існує, вважає наша співрозмовниця. Про те, як людські шляхи розходяться, чому не варто старатися усім сподобатися, як нам заважає совкове "будь як всі" і про вічно дитячих дорослих, які будують бізнеси без усвідомлення і відповідальності - усе це переминаємо у нашій розмові. Заряджаємося впевненістю і непохитною вірою у власне "я". Партнер подкасту - SEBTO Media

“На дворі страшна хляпавка, а хтось не має картки і не важиться витикатись на вулицю, бо буде “міау”. Відколи хтось виїхав звідси, то з погодою нема ладу, як не зрання, то по обіді (“am Vorabend”), а все мусить хляпати! - міа-а-а-ау! А тут ще нема з ким в позу втомлених коней стати, то вже й зовсім біда…” Зважаючи на нашу квітневу погоду за вікном, здається, що в Лесі Українки є сюжет на будь-яку життєву обставину. Тут вона у листі вибачається перед товаришкою Ольгою Кобилянською за те, що не може вийти з дому і купити їй листівки та відправити. І як же ніжно, і по-котячому, і винахідливо по-шпигунськи зашифровано, але й по-відвертому смішно та щиро. Так, припускаємо, Леся торкнулася і кожної з нас своїм буттям. Чи то першим віршем про весну чи мрію, який ми вивчали ще в дитинстві; чи то неймовірною життєствердністю, яка завжди радить “крізь сльози сміятись”; чи неймовірною працездатністю, глибиною і точністю аналізу (“Грушевському пробування на Галичині принесла чималу користь - багато вилюднів проти…

Світовими інтернетами шириться новина: ірландська акторка Сірша Ронан у ефірі одного із розважальних ток-шоу поставила на місце своїх колег-чоловіків, які розганяли жарт про телефон як засіб самозахисту. «Це наша реальність», - констатувала вона, чим викликала мертву тишу усвідомлення в прямому ефірі. Так воно є, адже попри те, що надворі 2024 рік і жіноцтво більш емансиповане, ніж коли-будь, ми далі почуваємося загроженими. Ми є ними. Віктим-блейминг, сором, повʼязаний із сексуальним насиллям, що його можуть відчувати потерпілі, вкупі із браком правовладдя конкретно в українському суспільстві, а тепер ще й війна лише посилюють цю повсюдну тривогу й недовіру, яку може відчувати лише жінка. Говорити про це непросто, але варто. Я запросила до прямого ефіру Роксоляну Геру, адвокатку неповнолітньої дівчини, потерпілої від зґвалтування на Закарпатті, кривдники якої намагаються втекти від правосуддя вже не вперше, але цього разу особливо цинічно… через отримання повістки. Завдяки наполегливості захисників…

"Я уявляла цю жінку і уявляла, що вона також думає про мене. Якщо ти тут, читаєш це і знаєш це, то так, я тут, така ж дивна як ти", – свого часу писала Фріда Кало. Ми ж завершуємо третій сезон подкасту "Ночі Дівочі" розмовою із дівчиною у війську, аби вкотре підкреслити - цивільні чи на фронті - ми всі одне. Анастасія Шевченко, яку ми також знаємо під творчим псевдонімом Стасік - дівчина, яку як раз побачив - не забути. Яскрава зовнішність: коротка їжакувата стрижка та бездонні очі, беззаперечна харизма та творчий талант, а також сміливість - транслювати суспільству ті слова, що для багатьох можуть бути складними чи страшними, - такою Стасік здається на перший погляд. Її "Герої вмирають" та "Колискова для ворога" вже точно вписані в історію нашого протястояння - як символи, як відповіді, як констатація реальності. Однак сама Анастасія, попри моноліт образів і меседжів, які транслює - тендітна та крихка. З діагностованою давніше клінічною депресією, борючись із фізичними дискомфортами, вона продовжує…

"Намисто - не тісто, в печі не спечеш", казали віддавна українці і хто-хто як не ювелірна дизейнерка Валерія Гузема знає це краще. Засновуючи 8 років тому свою справу, Guzema Fine Jewelry, Лера спочатку все робила сама: відмальовувала дизайни, контролювала виробництво, фотографувала рекламу, пакувала і навіть доставляла власноруч. Мабуть, саме та абсолютна відданість і привели її до успіху. Втім, усвідомлення успіху і того, що хобі вже стало бізнесом прийшло до неї із відповідальністю - за колег, працівників, а з початком війни - і за державу. Ззовні спокійна, дуже рівна і немов зіткана з повітря Валерія Гузема насправді має стійкий характер, готова проявляти емоції і відстоювати себе, а часом навіть гримнути і розбити в запалі пару тарілок. Каже, одна із власних мудростей - не приймати надто поспішних рішень, а одне із побажань - приймати себе. З Лерою говоримо про те, наскільки важливим є постійне розширення горизонтів, про звʼязок бізнесу, суспільства та політики, про межі між приватним і публічним, як…

"І межі немає - лише кордон і мета, невловимо близька і гостра, така висока й проста". Ці рядки поезії Катерини Калитко стали епіграфом до кураторського есею фокус-теми "Життя на межі" ХІІ Книжкового Арсеналу. Співкураторка фестивалю та співавторка есею Тетяна Огаркова - наша гостя. Танин голос і манеру аргументації багато хто впізнає із Культ: подкасту - проекту, який вона (як і багато інших) реалізовує у творчому тандемі зі своїм чоловіком, філософом Володимиром Єрмоленком. Також разом вони стали співкураторами КА, відтак у нашій розмові ми говоримо про межі всередині нас та назовні, про межу людського болю, між сміливістю та ухилянтством, про порушення особистих меж і кордонів, які стали повсюдними, бо агресія, бо війна. Утім, навіть на важкі теми Тетяна говорить з такою енергією та переконанням в голосі, що в її слова неодмінно хочеться вірити. Самою Танею теж хочеться надихатися: поєднувати активну інтелектуальну роботу, працю в Українському кризовому медіа-центрі, записи подкастів, подорожі на Схід і…

"Може, я ніколи не буду щасливий, може, війна знищила цю можливість, і я всюди буду трохи чужим і ніде не почуватимуся вдома, але ніколи, думаю, я не почуватимуся безнадійно нещасним, бо завжди буде щось, що підтримає мене... я залишився живий. В одному цьому вже завдання і шлях". Розмовляючи із Соломією Мельник в один із вечорів на київській кухні ми згадуємо якраз цитованого вище Ремарка. З початком повномасштабного вторгнення Dakh Daughters, фрік-кабаре, частиною якого є Соля, виїхали до Франції. Відтоді Нормандія стала для неї базою, а ми міркуємо вголос про дім і прихисток, про страшну фрагментованість нашої реальності, і як на цих контрастах угледіти красу життя. Говоримо про малих і великих людей, українців, митців і музикантів; про "Червону Руту" - місце витоку сучасної української музики, легендарний фестиваль, засновником якого був Солі батько, Тарас Мельник і його спадок. Завдяки нашій розмові із Солею ви дізнаєтеся про нюанси політичної ситуації у Франції, замислитеся над тим, чи варто встрягати…

"...метафори, якими ми описуємо жіночий шлях до влади - "торувати", "виборювати собі місце", "розбивати скляну стелю", - всіляко підреслюють одне: коли йдеться про владу, жінки досі не на своїй території". Мабуть, кожна дівчина, певною мірою, але має досвід-підтвердження цих слів із маніфесту британської дослідниці Мері Берд "Жінки та влада", який переклала наша гостя Юлія Криваль. Лінгвістка та передкладачка за освітою, Юля обіймає посаду директорки з діджитал-маркетингу однієї із найбільших ІТ-компаній України. До цієї позиції вона зростала 10 років, однак попри наполегливу працю, досі не може до кінця присвоїти собі досягнення, так як це вміють чоловіки. Юля каже: "не дозволяю тайтлу заходити поперед себе в двері", однак вірить, що рівності можна домогтися, змінюючи світ довкола. Тому і взялася за переклад сучасного феміністичного маніфесту, у вільний від роботи час. З Юлею говоримо на розмаїті теми: у про стан ІТ-індустрії в Україні та світі, про те, що "не все пропало", але й маркетинг усе не врятує,…

"Сміливі завжди мають щастя", стверджував Іван Багряний. Утім, як на мене, йдеться не про щастя у його найтривіальнішому трактуванні - безтурботності, а радше про щастя сповненості, вірності собі і чистої совісті. І героїня нашого крайнього епізоду, режисерка-документалістка Аліса Коваленко якраз є найкращим прикладом сміливої жінки. У горнило війни вона потрапила ще у 2014 році, поїхавши на Донбас прямо з Майдану. Аліса пережила полон та знущання, проте брала камеру і поверталася у гарячі точки, а у 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення, пішла доброволицею у ЗСУ. За той же час вона зняла три документальних стрічки - "Аліса в країні війни", "Домашні ігри" та "Ми не згаснемо", останню презентували на Берлінале і вона здобула чимало міжнародних нагород. Шлях Аліси Коваленко геть не легкий, часто не радісний, просотаний болем втрат, але спостерігаючи жінку переді мною, я гадаю, що вона радше щаслива. Разом із Алісою говоримо про документальне кіно як спосіб рефлексії, про те, яким є Донбас і про…

"Реальність стає все більше схожою на фотографії", - писала відома американська фотографка та мислителька Сьюзен Зонтаґ. Та випадок нашої гості, фотографки Влади Ліберової, мабуть, геть протилежний. Військова документалістика стала її реальністю. Свій шлях у професії разом із чоловіком Костею (а разом вони - фотодует Libkos), Влада розпочинала із романтичного жанру love story. Подружжя активно знімало і навчало фотомистецтву в Україні та навіть сусідніх країнах СНД. Та війна для них стала точною неповернення і тотального переосмислення власної діяльності і самих себе. Корінна одеситка, Влада Ліберова тепер геть по-іншому дивиться і на своє навчання в школі, і на локальну ідентичність Одеси, і на попередній професійний успіх. Сьогодні, документуючи злочини війни і будні військових, Влада як ніколи раніше почуває потребу бути в лоні української культури, мови, життя. У нашій розмові з Владою міркуємо про фотографію як спосіб розповідати історії і засіб тримати увагу громадськості прикутою до України, про етику…

"Слово, чому ти не твердая криця", - риторично питала Леся Українка. Гадаю, якби таке диво сталося і наші слова, молитви, тексти, перетворилися на боєприпаси, ми б отримали значну перевагу у цій війні. Бо наші голоси чутні і чисті, і приємно, що багато із них - жіночі. Один із них - голос Ірини Цілик - режисерки кіно, поетки, авторки прозових творів, Шевченківської лауреатки. Ірина - мультиінструменталістка, якій вдається однаково добре знімати кіно, творити вірші і прозу, і навіть тексти до радіодиктантів (памʼятаєте "Твій дім", що ми писали у листопаді позаторік? Мене досі мурашить від нього). Вона не боїться спроб, але боїться "забронзовіти", тому із запалом неофітки береться пробувати себе у різних жанрах. Та у всьому, за що береться Цілик, як на мене, є одна спільна риса - якась безкінечна емпатія і намагання зрозуміти, відчути. Може, це від того, що цілик - це якраз та частина збройного прицілу, через який ми розглядаємо обʼєкти, але Іра робить це не холоднокровно, а навпаки, із любовʼю. Від того і…

“Людство призвичаїлося цінити культурні цінності, що виростали з нездійсненних бажань, замість того, щоб культивувати бажання як культурні цінності" - я невипадково цитую "Доктора Серфікуса" В. Домонтовича, представляючи нову гостю нашого подкасту, адже і сама Богдана Неборак згадує про нього мінімум двічі у цьому епізоді. Дуже може бути, що і її діяльність - журналістки та редакторки сайту The Ukrainians - якраз якнайвдаліше описує саме це речення. Богдана зробила своє найбільше захоплення, літературу, своєю професією. Вона сама завзято читає, розповідає про прочитане, давнє і сучасне, і своїми переказами заохочує до читання інших. Її думки зважені та усвідомлені, її слова точні і послідовні настільки, що складаються у наративи. Слухати Богдану - суцільне задоволення, благо, нам доступне. Сонячного березневого ранку ми зустрілися у книгарні "Плекай" на київському Подолі, аби поговорити про 8 березня і його нові трактування, а, водночас, про те, чи достатньо жінкам прав у сучасній Україні; про критику…

Cause we all live in a material world and I am a material girl, - коли Мадонна заспівала про це десь у 80х, хтось обурився, але пісня стала хітом і для багатьох - ледь не девізом. Утім, заперечувати очевидне, а саме те, що гроші мають значення в нашому житті, як мінімум, безглуздо. Краще як наша героїня Галина Тритяк - знати як дати фінансам лад і жити безбідно та без постійного стресу, що постійно он там десь чогось не вистачає. І на ваше питання "а так можна?" - можна, з упевненстю відповідаємо ми. Так склалося, що про гроші в нашому суспільстві говорити не заведено, бути багатим трохи віктимно, а питати поради часто соромно. Однак з Галиною, яка займається фінансовим консультуванням і веде блог, всі ці складні теми стають простими. Разом ми доходимо до того, що багато працювати не означає багато заробляти, про себе як основну (не)матеріальну цінність та точку опори, чому деякі гроші витрачаються легко, а деякі - із важким серцем і майже на пальцях розбираємо видатки так, щоб знайти серед них місце для…

"Жінкою не народжуються, нею стають" - цю цитату письменниці та філософки Сімони де Бовуар можна трактувати по-різному, однак, стосовно нашої крайньої героїні - вважайте, що буквально. Невгамовна Монро зʼявилася в українському шоу-бізі як піонерка травесті, запальничка із завжди досконалим макіяжем та веселим настроєм. Утім, за яскравою обгорткою діви-феєрверка живе, і, може, не завжди радісно, справжня жінка. Із Монро ми зійшлися ще з порогу, а відтак, у розмові, пліткуємо про шоу-біз і його опортунізм, міркуємо про суспільні норми і базові права людини в Україні, що люди відчувають у стінах військоммату, а також про те, як не перетворитися на жарт, а бути вдячною та відданою собі. Розмова із невгамовною Монро - це концентрат життєствердного дівочого щебетання, розбавлений хіба бульбашками ігристого і ой як потрібен нам у похмурі дні нашого вічного лютого. Слухаймо діву, Монро дурного не порадить!

Коли шоу продовжують на третій сезон - це свідчення або його успішності, або настирливості авторки. Правда ж, як правило, десь посередині. Подкаст "Ночі Дівочі" вже знають та впізнають, але його місійність для мене не вичерпана анінаскілечки. Адже щодня я знайомлюся із жінками, яких через їх діяння, думки, за те, які вони, хочу познайомити і з вами, любе слухацтво. Севгіль Мусаєва - героїня першого епізоду нашого третього сезону - з тих жінок, які вселяють в мене хвилювання (почуєте, як це проявляється у моєму неконтрольованому гигиканні протягом інтервʼю). Моя однолітка, головна редакторка "Української правди" - видання-легенди української журналістики, одна із найвпливовіших людей планети за версією видання Time - перелік досягнень та звань цієї жінки справді вражає. Однак, при всіх своїх регаліях, Севгіль - напрочуд людяна і людська. Такою, як на мене, і видалася наша розмова. Із Севгіллю ми критикуємо владу, міркуємо, куди котиться світ, обгворюємо майже "секс-і-містівське" a woman's right to shoes,…

Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Робота над подкастом "Ночі Дівочі" познайомила мене із багатьма фантастичними жінками, з деякими героїнями ми вже заприятелювали, ходимо разом на вечері, пʼємо вино. Та не менш трепетний процес запрошувати на подкаст вже існуючу подругу. Тоді, за розмовою, ніби оголюєш і частинку душі своєї, не лише гості. Даша Криж - одна з тих жінок, через яких і задля яких цей подкаст робиться, прототип дівчини "Ночей". Її зайнятість різностороння, інтереси - широкі, мислення - нешаблонне, а серце - добре. Завдяки освіченості, Даша може успішно провадити комунікаційні заходи та команди хоч в мистецтві, хоч у відновлювальній енергетиці, кожного разу пірнаючи у сферу з неодмінною цікавістю. Смілива жити як бачить, приймати рішення і нести за них відповідальність - Дарʼя Криж гарний приклад жінки вірної собі. Наша жива, нередагована розмова, записана у просторі Squat 17B в Києві - ваше натхнення на прийдешню осінь. Партнер подкасту - SEBTO Media

Ви помітили, як швидко минає час? Здається, ніби лише розпочинали 2 сезон «Ночей Дівочих», святкуючи весну, а от вже і крайній день календарного літа, а з ним - і фінальний епізод. Перенасичені подіями, тривогами, радостями, але часто й болем - хвилини і дні галопують, а що ми? За що тримаємося, об що заземляємося? А наше завдання - тривати. Саша Кольцова, вокалістка гурту «Крихітка», героїня нашого крайнього і фінального епізоду - називає «тривання» побажанням самій собі. Бути, робити щось, для чого ти є, діяти, взаємодіяти. Говоримо з Сашею про увагу, яка буває у дефіциті, про потенціал, реалізований та втрачений, де заховані причини одвічного самокартання української жінки, про абсолютну любов, толерантність, лицемірну сторону woke-культури, та омріяну старість в Криму. Зоя записана на даху, ця розмова і голос Саші, що у піснях триває з нами роками, справді дуже заземляє. Партнер подкасту - SEBTO Media

Тема війни нерозривно повʼязана із темою дому. З початку повномасштабного вторгнення понад пʼять мільйонів українців втратили дім, виїхавши за кордон, десятки, а то й сотні тисяч втратили домівки через ворожі обстріли. Дім - це рідні стіни. І, власне, про стіни, про будинки, про архітектуру ми говоримо із гостею десятого епізоду "Ночей Дівочих", дизайнеркою та архітекторкою Христиною Бадзян. Христя - прихильниця архітектури із концепцією, первинним задумом, який єднає простір із власником. У випадку житла - це елементи дизайну та декору, як от бабусина скриня чи родове дерево обабіч вікна, які роблять житло справді твоїм, а від того і затишним. Говоримо з Христиною про відбудову, про те, що прийде на зміну панельним будинкам, чи побачимо ми на теренах України споруди авторства легендарного Калатрави і про те, як вдалося пережити і подолати згубні наслідки естетики 90х і "євроремонту". Епізод заряджений на пошук душі в архітектурі, а отже - і пошук прекрасного, а також на відвідини Львова, в якому живе і…

Як би ми не прагнули перемоги, та дивитися на світ маємо тверезо. З початку повномасштабного вторгнення не тільки світ почув і дізнався врешті про Україну, але й ми усвідомили, що не є єдиною нацією в світі, що зазнає агресії з боку сусіда. Так, зараз на земній кулі точиться майже 40 воєн. Та наша - для нас - найболючіша. Із журналісткою-міжнародницею та воєнною репортеркою Наталею Гуменюк говоримо про те, чому надважливе документування злочинів росіян в Україні; чи можлива справедливість для нас і коли вона настане. Наталія ділиться думками та оцінками наскільки іноземні медіа коректно розповідають про нашу війну, чому Крим неодмінно має бути і буде українським, а також про зневагу і користь від росіян. Через ретроспективу здобутків і розмови про майбутні репортажі резюмуємо одвічним: важливістю сродної прації. Цей епізод і його героїня - дуже влучні приклади концепту улюбленого і шанованого Сковороди. Партнер подкасту - SEBTO Media

Не всі розмови в "Ночах Дівочих" прості та звеселяючі. Часи такі... І в День вшанування пам'яті полеглих у війні в Україні ми публікуємо епізод дуже тихий, рівний і, можливо комусь здасться, сумний. Утім, для мене, авторки, він просякнутий силою, вірою та впевненістю у нашу Перемогу. Тата Кеплер - наша героїня - приклад полум'яного серця, яке б'ється за нашу звитягу. Вона полишила свою роботу, зацікавлення і звичний триб життя задля волонтерської справи. Ще з 2014 року вона займається тактичною медициною - спорядженням для бойових медиків, що рятує життя нашим воїнам на передовій, а відтак, і цивільного населення, яке вони захищають. Вона була у найвіддаленіших селах, бачила і допомагала тим, про кого, здавалося б, забули усі, щораз пропускаючи ті людські переживання крізб себе. У голосі яскравої Тати чутно втому, бо зараз, на понад 400 день війни, її діяльність потребує навіть більше зусиль, ніж на початку. Та, попри все, вона шукає сенси в добрі, бо лиш для цього варто жити. Давайте так і ми: тихо, вірно,…

Чи є у війні місце для краси? Наскільки естетика, тим паче, національна, визначає наше місце на карті світу? Говоримо про це із нашою гостею, художницею з костюмів, авторкою сенсаційного вбрання "Воїн світла" для Міс Україна-Всесвіт та концептуалісткою усього візуального для ONUKA Лесею Патокою. Попри все, вона вважає, що культурний фронт існує і вона на ньому - воїн. У крайньому епізоді дві Лесі - киянка на львів'янка - міркують про відмінніості між містами, шароварні маки, дорослішання нації та визначають цінність дому. Разом з Лесею мандруємо дивовижними світами її творінь та їх історією, говоримо про джерела натхнення, українську ідентичність та нове прочитання традиційного костюма, а також про екстремальні умови створення прекрасного та ціну ручної роботи. Вкрай необхідна блискітка надії у, здавалося б, суцільному мороці втрат. Партнер подкасту - SEBTO Media

Взяти зброю до рук, зголоситися у волонтерський батальйон, якось бути корисною на фронті - про це думала кожна з нас бодай раз. І навіть коли відваги нашої достатньо, то на практиці не усе так просто, бо перед тим, як стати до лав війська і прийняти бій, жінкам ще треба здолати зашкарублі пережитки пост-совкового і патріархального мислення, і його бюрократичної системи. Катерина Приймак, співзасновниця Жіночого Ветеранського Руху, це зробила. І, відслуживши парамедикинею у 2014 році тепер вона - ветеранка. Тож знає по собі, як це - бути жінкою і війську, як вона та її посестри борються за право бути рівною, чи то в штабі, чи в бою і як часто, попри намір та вишкіл, тебе залишають позаду, без уваги, без всього. Говоримо з Катею про справжню рівність, про сексизм на полі бою і в управлінських кабінетах, про силу і звідки її черпати та про вічний двигун, що рухає нас до Перемоги. Партнер подкасту - SEBTO Media

Як часто нам бракує впевненості в собі, аби почати власну справу? Ризики, передовсім, фінансові перетворюються в наші страхи, що розстрілюють наші креативні ідеї, немов у тирі. Скільки бізнесів не сталося, фільмів не знялося, проектів не здійснилося через те, що ми відступили?! Гостя третього епізоду нового сезону "Ночей" - Марта Турецька, засновниця яскравого бренду... шкарпеток Dodo Socks, якраз із тих дівчат, які змогли. У 2014 році вона вийшла з ІТ (в той час, як решта почали хотіти туди увійти) і зі стартовим внеском у 40 тисяч гривень розпочала втілювати свою мрію про власну справу. Зараз її бізнес продає до 250 тисяч пар кольорових шкарпетор в рік (навіть Джастін Трюдо, канадський прем'єр їх має) і у крайній, складний воєнний рік задонатили понад 11 млн грн у фонд "Повернись живим". Говоримо з Мартою про ті ж-таки страхи, про надмірний контроль, яким грішимо час до часу, про цінності, брендів у тому числі, і про те, як улюблена справа може тримати на плаву навіть у найскрутніші часи. Слухаємо, навіть…

Настала весна, а з нею й повертаються "Ночі Дівочі". Разом із героїнею нашого першого епізоду - Натою Жижченко, відомою також як ONUKA - ми скидаємо тягар зими. Говоримо про те, як врятуватися та запобігти депресії, якою нестерпною може бути розлука з домом, про байрактар-кор, цінність мінливого і впевненість у собі. Попри те, що на сцені Ната далеко не новачка, вона досі хвилює і хвилюється. Хвилює - бо вражає відданістю, професійністю звучання і свіжістю думки. Хвилюється - бо, попри успіх і визнання, досі має сумнів у тому чи зробила добре, чи достатньо. Ната спокійна, проте не холодна, вона сміливо говорить про свої невпевненості, але й пристрасті, також. Скидається, що ця енергія в ній причаїлася і тільки й чекає часу, аби вийти на волю - у новій пісні, релізі, концерті. Приємного слухання!

Ночі Дівочі + жива аудиторія = любов. Щоб не прощатися з вами, любі слухачі, надовго, ми вирішили додати у наше міжсезоння дрібку інтерактиву. У мрячний вечір пʼятниці, попри три тривоги вдень і досить тривожний настрій майже року війни, ми зібрали подруг у Львові - на каву, винце та теревені і записали цю подію для вас. Гостя епізоду - наша давня коліжанка May Lee, жінка із вибуховим гумором і яскравою особистістю, фотографка, блогерка, а в майбутньому, можливо, ще й письменниця. Говорити з Мартою можна про все на світі - від рахунків за комуналку і аж до того, чому погане хороше розлучення. Вдаряємо сміхом по весняному авітамінозу.

Зустрілися якось під кінець року ведуча з ведучою.. Ні, це не анекдот, а анонс 12 епізоду "Ночей Дівочих", до якого ми запросили Ярославу Кравченко - ведучу Телебачення Торонто, відвертого шоу ebaut та засновницю "Дикого Театру". Яся за словом в кишеню не полізе і якраз знана своєю відвертою, часто небанальною позицією, яку використовує для привернення уваги до різних суспільних тем та проблем. Публічна особа, яка любить сидіти вдома, інфлуенсерка, яка не прагне мати друзів (принаймні, нових), феміністка, яка не боїться омолоджувальних процедур, дівчина, що сміливо говорить про секс, проте ніхто не знає імені її партнера - Яся справляє враження людини, яка справді себе знає і вже давно дозволила собі бути собою. Заряд сміливості для прийняття себе в новому і усіх наступних роках! Партнер подкасту - SEBTO Media Підтримати українське військо - Фундація UAID.

У "Азовсталі" зі сталі всі - і захисники, і їх дружини, і родини. Переконуємося в цьому у нашому одинадцятому епізоді "Ночей Дівочих", розмовляючи із Катею Прокопенко - дружиною Редіса та засновницею Асоціації родин "Азовсталі". Нехай вас не вводять в оману її тендітна зовнішність та довірливий погляд - у цій дівчині стільки відваги, цілеспрямованості і непохитності, що полки позаздрять! Говоримо з Катею про те, як пережити полон найближчої людини, усі погані новини, як тримати бойовий дух і чому Папа Римський також заручник ситуації. Схиляємо голови та віддаємо честь усім оборонцям Азовсталі та їх родинам за їх подвиг, вболіваємо за повернення кожнісінького полоненого додому, разом мріємо про день нашої Перемоги! Партнер подкасту - SEBTO Media Підтримати українське військо - Фундація UAID.

Десяті "Ночі Дівочі" цього сезону - паризькі. Спілкуємося з "амбасадоркою" цього міста в Україні та популяризаторкою України у Франції письменницею Іреною Карпою. У затишній розмові в Ірениній вітальні говоримо про втому від війни, українську культуру закордоном, французький снобізм, трансформацію стосунків, чому улюблена книжка автора завжди ще ненаписана і про далекі омріяни береги Південної Америки. Від Ірени віє простотою і безпосередністю, сміливістю в думках і словах. Дивлячись на неї в дії (а Карпа супер-діяльна: вона і на телебачнні, і в друці, і на культурних подіях), переконуємось, що завдяки її зусиллям і людей як вона, будуються культурні мости. Ірена Карпа - людина-провідник: сторінками світів своїх книжок, вулицями і кнайпами Парижа, бульварами і закутками українсько-французької дружби. Партнер подкасту - SEBTO Media Підтримати українське військо - Фундація UAID.

Дев'ятий епізод "Ночей Дівочих" - про блиск, гламур, успіх, тілесність, свободу.. і політику. Розмова і не могла статися інакшою, адже гостя подкасту - Мері Фуртас - засновниця і обличчя бренду одягу CULTNAKED, який носять не знімаючи усі в Голлівуді (і не тільки). Говоримо про відвертість у висловлюваннях та вбранні, про інтуіцію та планування у бізнесі, про відсутність авторитетів, різницю між об'єктивізацією сексуальності і відчуттям себе сексі, та про думку інших. Слухаючи Мері мимоволі замислюєшся, наскільки важливо та, насправді, здорово думати про власні потреби і бажання, бути вірною собі у всьому - від переконань до іміджу та одягу, і що саме така щирість є чи не головною запорукою якщо не успіху, то сатисфакції від життя точно. Партнер подкасту - SEBTO Media Підтримати українське військо - Фундація UAID.

У восьмому епізоді "Ночей Дівочих" говоримо про зміни в країни через політику. Моя співрозмовниця, народна депутатка України, Наталія Піпа - справжня self-made woman у цій сфері, адже самотужки пройшла шлях від активістки проти забудови скверу під домом до місця під куполом у Верховній Раді. Чи можливо бути чесною в політиці, як не розчаруватися в оточенні, як досягати змін в країні і навіть як планувати свою роботу, в парламенті і вдома - говоримо з нашою співрозмовницею. Наскрізною ниткою розмови пробігає потреба, а заодно, і заклик до більшої участі людей в політичному житті, особливо жінок. То що, партія "Ночей Дівочих" не за горами? Маємо потенціал! Партнер подкасту - Освітній центр з прав людини у Львові. Підтримати українське військо - Фундація UAID.

Шостий відтинок "Ночей Дівочих" - це презент з далекого, проте близкого Торонто! Марічка Марчик - співачка, фольклористка, екс-солістка гуртів "Божичі" та "Сонцекльош", а тепер разом із чоловіком Марком Ігнатовичем створюють крутезну українську музику у Balaklava Blues, вже живучи в Канаді. Зустріч наша, хоча перша, проте невипадкова увінчалася, щирою розмовою про еміграцію, творчість, стосунки, переливалася українською, англійською, сміхом і, може, трішки, сумом, але світлим. Ми щебечемо, регочемо, пліткуємо і мабуть зовсім не серйозні, але цей випуск таки про силу - української пісні, української жінки, силу зберігати свою ідентичність і бути відданим поклику, та служінню. Партнер подкасту - Освітній центр з прав людини у Львові. Підтримати українське військо - Фундація UAID.

Гостя п'ятого епізоду "Ночей Дівочих" - Дана Павличко, екс-директорка, а тепер просто власниця видавництва "Основи" - мабуть, одного з найавангардніших книговидавництв України. Спілкуємося про бізнес і досягнення, менеджерську культуру і, звісно ж, книги. Про дітей як місію, про спадок фамільного імені, про пошук і віднаходження власного дзену. Ця розмова точно з тих, що допоможуть зосередитися та оцінити красу миті, та, можливо, змотивують таки спробувати жити "тут і зараз". Партнер подкасту - Освітній центр з прав людини у Львові. Підтримати українське військо - Фундація UAID.

Четвертий епізод - і перший камбек! З Катериною Кіт-Садовою, першою леді Львова (як вона, до речі, не любить, щоб її називали), ми познайомилися саме за мікрофоном "Ночей.." років зо п'ять тому. Зараз ми зустрілися знову, щоб говорити про переживання війни, зокрема, і у Львові, який став прихистком для тисяч українців. Говоримо з пані Садовою про те, як "вилізти з-під плінтуса", чому важливо пильнувати себе, не боятися бути собою, але і не стати людиною-функцією; про вільний вибір кожного, про справжнє смирення і війну з любові. Партнер подкасту - Освітній центр з прав людини у Львові. Підтримати українське військо - Фундація UAID.